Приборкані думки

Найщиріші та найвідвертіші думки, зазвичай, приходять в голову вночі. Навіть тоді, коли ми їх не кличемо. Навіть тоді, коли це останнє, чого ми хочемо. Проте, вони не питають дозволу.

Дехто їх блокує, хтось їх ігнорує, бореться з ними, дає їм себе поглинути або ж, приймають та пристосовуються жити з ними. Я буваю у різних ролях. Але коли до цих думок додаються ще й некотрольовані емоції, єдиний спосіб, котрим я можу приборкати цей стан — це писати.

Вітаю. Мене звати Дар’я Данілова, а цей сайт — своєрідна збірка моїх нічних текстів. Поезії, прози та, можливо, чогось іншого. Я не переоцінюю себе та чудово розумію що я не володію пером (у моєму випадку — клавіатурою на телефоні), як генії літератури нашого часу та минулих століть. Цей “проєкт” не було створено, аби вихвалятися своїми здібностями. Але досить часто, коли я ділюся своїми текстами — вони відгукуються людям. Тож я вирішила, що час надати іншим можливість читати їх тоді, коли їм це буде потрібно, а не тоді, коли цього хочу я. І, звісно ж, систематизувати їх я для себе, аби мені теж було легше їх знайти, коли матиму болючу необхідність їх перечитати.

*

Час від часу, колекція текстів буде більшати, тож сайт буде оновлюватись :)

***

Чорна туш, червона помада,

Відстукують крок за кроком підбори.

Аромат парфумів з мускусом,

бергамотом та.. лимоном?

Темні сонцезахисні окуляри.

Це я. Мене звати Дарʼя.

Я увесь час вибачаюсь,

Багато мовчу або ж незамовкаю,

Пʼю міцний чай зранку.

Люблю дощ та його запах,

Якщо читаю, то книгу не закриваю,

Дивно сміюся, хоча й не помічаю,

Маю сіро-блакитні очі.

Терпіти не можу брехню,

Зазвичай уважна до деталей,

Зізнаюсь — люблю увагу,

Боюся заснути та не встати.

Маю брендові сумки та майку за 3€,

Багато сумую за минулим.

Я знаю, що не треба.

Випікаю, коли треба очистити розум.

Вчуся на журналістиці, викладаю англійську,

Маю щось на кшталт власного бізнесу..

Пишу! І по роботі, і для себе —

Коли що, не засуджуйте мене.

Мені страшно мріяти,

Плани зараз не будую — а сенс?

Хтось чи щось їх всеодно зруйнує.

Намагаюся жити сьогоднішнім днем.

Хтось каже, що я цікава та творча,

Для когось — я душна.

Досить залежна від думки інших,

Чим я не пишаюся точно.

Найбільше ціную довіру,

Буває — воно зникає.

Це боляче та, часом, неминуче.

Нічого, й не таке переживала.

Я киця, я люблю мурчати.

Мені подобається затишок,

Обожнюю подорожувати,

Ціную комфорт.

Така є я наразі —

Чорна туш, червона помада,

Страхи, любов, невідомість,

Добробут та more.

Ранок

Сонце ніжно світить з-поза хмар,

Легкий вітерець грається з листвою..

На траві — ранкова роса,

Пташки співають: “good morning”.

Розсуваються фіранки на вікнах,

Закипає у чайниках вода.

Десь на сковорідках вже гріється олія,

Дим перших цигарок розвивається з вуст.

Що несе за собою цей день?

Не знає цього ніхто, хіба що, Господь.

І люди кудись біжать, метушаться..

Навіщо? Куди? Для чого?

Як шкода, що ми не вмієм зупинятись —

Просто радіти життю.

Світ такий, насправді, прекрасний,

Якщо насолодитися хоч одною ранковою миттю.

***

присвячено Ножці Софії

І.. пʼять, шість, сім, вісім!

Робиш не впевнений крок.

Який там рух далі?

Забула. Зупинилась. І знов.

Повторюєш раз за разом,

Допоки не відчуваєш ніг.

Та музика грає далі,

Тож ти продовжуєш рахувати ритм.

Дзеркала запітнілі,

Здається, сили вже відсутні.

Але тепер ти знаєш рухи —

Усі страхи — забуті.

Включається пісня.

І рукава закатавши..

Пʼять, шість, сім, вісім —

Ти почала танцювати.

Кошмар

Прокинься! Це всього лише сон.

Ти у безпеці, все добре, видихай.

Скільки ще тобі цих кошмарів насниться?

Скільки ще кидатиме в жар?

Минулі події заважають спати,

Страхи за майбутнє разом із ними..

Що ж зараз робити?

Аби не зʼїхати з глузду у край.

Медитації та дихальні практики..

Візуалізація спокійного життя..

Нічого не допомагає,

А так хочеться відпустити страх.

Рахуєш до ста, овець, зірки,

Посеред ночі читаєш для стін вірші,

Боїшся назад засинати —

Знов у той сон потрапляти.

Банальна любов

Та іноді так хочеться банальщини —

Триматися за руки,

Сидіти поряд,

Відчувати напій свого партнера через поцілунок.

Не хотіти відводити погляд..

Та всеодно соромʼязливо опускати очі.

Писати: «я кохаю тебе» без причини —

Просто посеред ночі.

Ходити у кіно на останній ряд,

Лежати у ліжку годинам поспіль.

Дивитись у очі закохані закохано,

Рахувати чиєсь серцебиття.

Псувати зачіску перебираючи волосся,

Кусати плечі, вуха.

Цілувати шию.

Проводити пальцем повільно вивчаючи тіло.

Більш cheesy ніж у американському ромкомі.

Щоб діти соромилися та закривали очі.

Аби усі дивилися, але нам було всеодно.

Іноді просто хочеться банальної любові.

***

Поглянь на мене.

Зазирни у мої очі —

Вони кричать, молять, благають:

«Зрозумій мене!».

Почуття та дії сильніші за слова.

Відчуй їх, побач.

Я мовчу, не кажу ні слова.

Говорять лиш очі, погляд.

Почуй те, що не хочу казати.

Почуй, що страшно та соромно..

Промовляти вголос.

Почуй слова у мовчанні.

Змінилась (?)

Ти змінилась.

І це нормально.

Друзі стають знайомими,

Кохані — колишніми.

Ми всього лише люди.

Ми не постійні.

Це стається, це добре.

Ти розвиваєшся.

Часом варто відпустити,

Знайти нове «своє».

Подивитись на світ інакше,

Забути (чи ні) старе.

Ми всього лише люди. Не роботи.

Забий на інших навкруги.

Дивись собі у душу.

Адже, саме там й є ти.

Змінилась?

Добре, насолоджуйся.

Чому ні?

Не роби проблеми, де немає.

Ти це є ти.

Люби себе.

Ти стала краще.

Забудь, що кажуть люди.

Це на краще.

Не важливо яка у тебе зачіска

Чи одяг, чи блін, погляд —

Хоч він на людей, хоч на політику.

Цінуй себе.

Така як є.

Хто хоче — залишиться,

хтось — піде…

Хтось прийде.

Усім не сподобаєшся —

Зрозумій хоч це.

Так це працює.

Така правда є.

Ти змінилась.

Я радію.

Ти не стаєш кимось,

Ти нею і є.

***

Чого ти хочеш?

Ти так задумливо сидиш..

Що в тебе в голові?

Чим зайняті твої думки?

Я бачу слова у твоїх очах —

Поділись ними зі мною.

Мені дійсно цікаво дізнатися!

Я обіцяю — без осуду.

Не мовчи. Благаю, не мовчи!

Скажи мені хоч слово!..

Бажаю, хоч на мить

Почути я твій голос.

Та тиша стоїть навкруги,

Огортаючи нас своїм холодом.

Озвуч мені свої думки —

Поки ми не покрилися льодом.

Поряд

Підійди до мене.

Повільно.

Не торкайся, не чіпай,

не поспішай —

Час є.

Нема куди бігти чи тікати.

Ми тут.

Зараз.

Двоє.

Я і ти.

Разом.

Поряд.

Підійди до мене.

Подивися в очі.

Тихо.

Без слів.

Говори своїм поглядом.

Розкажи мені ним усі свої думки

Що ти відчуваєш?

Де болить?

Чого ти хочеш?

Я мушу бачити твою душу.

Знати, розуміти.

Відчувати.

Тебе.

Підійди до мене.

Доторкнися.

Ніжно.

Обережно.

Не поспішай.

Я не втечу.

Я хочу бути з тобою.

Тільки з тобою

Хочу бути тут.

Тільки тут.

Зараз.

І потім.

Я і ти.

Ми двоє.

Підійди до мене.

Проведи рукою далі.

Обійми мене за талію,

Поцілуй мої вуста…

Я хочу тебе відчувати,

Хочу знати тебе на смак.

Не відпускай мене —

Залишайся.

Будь зі мною.

Поряд.

Підійди до мене.

Зніми мою сукню,

Я скину підбори.

Розстібни свою сорочку,

Я хочу бачити ще.

Відчувати ще

ближче,

Доторкнутися ще

нижче.

Бути без одягу.

Я і ти.

Наодинці.

Підійти до мене.

Довірся своїм почуттям.

Торкайся мене,

цілуй мене,

будь у мені.

Насолоджуйся.

Смакуй момент.

Смакуй мене.

Я буду прогинатися під твоєю рукою,

Стогнати тихо —

лиш для тебе,

Кусати.

боляче та ніжно.

Віддавати себе,

Відкривати себе

усю

Тобі.

Для тебе.

Тож, підійди до мене.

Але, прошу,

благаю! —

не поспішай.

Час є.

Ми тут.

Я з тобою

разом.

І не втечу, бо

Бо хочу бути тут.

Зараз.

А ще..

А ще я кохаю тебе.

***

Заплуталась у власних брехнях

Що дійсно є правдою?

Усі ці розумні слова —

Саморефлекція, реалізації, метидації

Усе це просто фігня.

Чи, може, це саме те, хто я є?

Брехунка.

Та ні, скоріше — боягузка

Мені страшно дізнатись себе.

Що буде, якщо мені не сподобається?

Це не сукня, котру можна повернути,

Не рішення суду, яке можна оскаржити.

Ні.

Я — це я. Така як є. Без можливості обміну.

Я боюся, визнаю це відкрито.

Не допомагає і те, що про це не прийнято говорити.

Не вірю що усі визнають собі хто вони є.

Думаю, що нас таких багато.

Так і є.

Але ця тема — чорна папка —

Туди не можна лізти.

Усі такі зараз свідомі, такі чесні,

Та чи дійсно усі ви чесні з собою?

І, чорт поберай, задовбали.

Скільки ще можна цих масок, ігор, брехні?

Скільки ще можна грати роль себе,

замість того, щоб бути собою?

Я знаю, що не одна така.

Знаю, що не усі такі як ми.

Та я втомилась.

Брехати, боятись, жити за лаштунками.

Втомилася, а перестати не можу.

Чесне слово, це як наркотик —

І я відчуваю себе найбільш залежною людиною у світі.

Як з палінням — я кидаю, запевняю себе, що можу ніколи не починати знов.

Та ні — повертаюся, бо так легше, так спокійніше, звичніше.

Різниці лише у тому,

що палити я можу кинути на пару місяців,

а маску — на пару годин.

Тож, що є правда? Я не знаю.

Чи дізнаюся колись?

Є надія, що так.

Шанс

Сонячні промені з‘являються з-поза хмар.

Ще один день. Ще один шанс.

Хтось заварює першу каву або чай.

Хтось ще спить. Хтось вже біжить.

Та все одно — усі мають шанс.

Написати книгу. Побачити близьких.

Проявити себе, закохатися, померти.

Створити історію. Завершити.

Кожен обирає сам.

Одні сумніваються. Інші – впевнені.

На це є причини. Хтось взагалі не хоче.

Це теж власний вибір.

Ти маєш визначатись.

Сонячні промені допомагають йти вперед,

Та не завжди день сонячний.

Навіть коли вони світять так яскраво.

Погода не може змінити твого ставлення.

Мрій — не мрій.

Досягай — не досягай.

Будь вдячним та безсердечним.

Головне — обирай.

Обирай свідомо.

Боротися чи ні — рішення лише твоє.

Можна взлетіти, впасти, не зворухнутися.

Кожен ранок ти вже маєш —

Ще один день. Ще один шанс.

І ти не знаєш, як я кохаю

І ти не знаєш, як я кохаю,

І не знаєш як серце відбиває

Ритми, схожі на танок,

Як мені важко дихати.

Не знаєш, що коли кохаю —

Не бачу нічого,

Хоча здається — бачу все.

Коли кохаю я уся.

Душею. Серцем. Тілом.

Я віддаю усе. Усе, що маю.

І не чекаю того ж у відповідь,

Лише трохи сподіваюсь,

Що варта. Що кохана теж.

Коли кохаю — не боюся

Залишитись без нічого.

Я відкрита, бери усе, що хочеш.

Я довіряю тобі, чуєш?

Та ти не знаєш, як я кохаю.

Бо кохаю не тебе.

Ти лише пройшов повз та посміхнувся,

Не дозволив кохати себе

Дощ

Дощ.

Кімната має купу ароматів —

Пилу, аромадифузеру, декількох свічок.

Крім запахів — вона пуста.

Не правда. Тут хаос.

Напхано купу одягу у шухляди під ліжком,

купу дрібниць на поверхнях тумб та столу.

Але стіни голі. І спогадів немає.

Смішно визнавати, наскільки вона відображає мене зараз.

І коли це змінилось?

Хотіла б сказати, що не знаю,

Та ні — маю точну дату.

Дату, коли усе знов почалося з нуля.

Я люблю затишок.

Я так прагну його, що аж іноді соромно від цієї потреби.

Колись наївно вважала, що це лише про речі.

Переросла.

І це відчуття… його причина — лише я.

Я це допустила.

Навіть не так — я обрала його.

Я. Проблема — це я.

І не кажу, що я завжди почуваюся самотньою —

Я вмію якісно проводити час наодинці.

Я люблю свій особистий простір,

ціную можливість мати ці моменти.

Занадто.

Так сильно, що забула, що я не така.

Не тільки така.

Дощ.

Крім запахів — кімната пуста.

Ти прочитаєш мене по ній, але не усе.

Вона як незавершена книга. Як я.

***

Сидиш на раковині, з горла п‘єш вино.

У голові виникає дивне бажання:

«Я хочу здетонувати».

Але хто тобі казав, що ти — нормальна?

«Зникни. Ти не вартуєш нічого»

Шепоче голос в голові.

Ти дивишся у дзеркало з бажанням пригадати

Хто ти така взагалі?

Розкрий ж ти очі нарешті!

Навколо — нікого.

Принаймні нікого, кому ти чогось варта.

Вони тебе залишили, ти пуста витрата часу.

Для чого ти тут? Що ти робиш?

Чого корисного ти зробила за останні 24 години?

Задумалась? Значить — нічого.

Всього лише випила пів склянки води.

Думки поїдають тебе зсередини.

Принаймні, залишки того, що від тебе залишилось.

Подивись нарешті на відображення —

Кого ти у ньому бачиш?

Досить брехати собі, що це ти.

Ти не маєш тут бути, а тим більше плакати навзрид

З бажанням бігти по полю і кричати:

«Я не знаю, що робити, допоможіть!».

Оціни себе зі сторони —

Що ти маєш, окрім залишків сумнівної краси?

Прикриваєшся впевненістю в собі,

Коли насправді маєш серйозні проблеми з головою.

І як ти живеш такою?

Мрій

Мрій! і будь своєю мрією.

Живи життя не шкодуючи,

Не повертайся назад,

Дивись лише вперед.

Не засинай шкодуючи.

Роби те, чого бажаєш.

Будь історією —

Своєю, не чужою

Тримай голову високо,

Та не лізь до небес.

Ступай широко,

Не боючись.

Мрій яскраво

І дай мріям себе вести.

Внутрішня дитина знає краще,

Куди саме треба пливсти

Не чекай на інших,

Хто треба — дожене

Не дай людям зробити найгірше —

зупинити тебе.

Скляне серце береги,

Цінуй красу душі.

Усе в житті ще буде,

Ти, головне — мрій!

Дедлайн

Я весь час кудись біжу

Але нікуди не встигаю .

Здати хоча б до сесії, не по дедлайну.

Зайти до лікаря, до банку, до ворожки,

Дізнатись що ж гороскоп скаже у дорожку.

Крок за кроком, та не завжди за руку

Іду вперед, не спиняючись ні трохи.

Не бачу цілі, знаю тільки мрії —

Вони і є моїм життєвим орієнтиром.

Іду, іду, іду. Куди? Не знаю.

Там завтра термін здачі! Потім він згорає!

Мені необхідно встигнути,

А інакше я просто зламаюсь.

А що потім на мене чекає?

Відповіді на це я, на жаль, не маю.

І так кожну хвилину, кожну годину —

Так кожен день у рік.

Відчуття, що ходжу туди-сюди по лабіринту

Або ж лечу коло за колом на каруселі

і ніяк не можу її зупинити.

Як мені з цього вбогого стану вийти?

Дивлюся навколо і бачу, що моє життя пролітає.

Виникає думка —Може, його наздогнати?

Але бажання помчати за ним швидко пропадає,

У кінці-кінців, мені треба здати завдання до завтра.

Чи варта?

Сидиш на раковині, з горла п‘єш вино.

У голові виникає дивне бажання:

«Я хочу здетонувати».

Але хто тобі казав, що ти — нормальна?

«Зникни. Ти не вартуєш нічого»

Шепоче голос в голові.

Ти дивишся у дзеркало з бажанням пригадати

Хто ти така взагалі?

Розкрий ж ти очі нарешті!

Навколо — нікого.

Принаймні нікого, кому ти чогось варта.

Вони тебе залишили, ти пуста витрата часу.

Для чого ти тут? Що ти робиш?

Чого корисного ти зробила за останні 24 години?

Задумалась? Значить — нічого.

Всього лише випила пів склянки води.

Думки поїдають тебе зсередини.

Принаймні, залишки того, що від тебе залишилось.

Подивись нарешті у дзеркало —

Кого ти у нього бачиш?

Досить брехати собі, що це ти.

Ти не маєш тут бути, а тим більше плакати навзрид

З бажанням бігти по полю і кричати:

«Я не знаю, що робити, допоможіть!».

Оціни себе зі сторони —

Що ти маєш, окрім залишків сумнівної краси?

Прикриваєшся впевненість в собі,

Коли насправді маєш серйозні проблеми з головою.

І як ти живеш такою?

Кохати та закохуватись

Кохати та бути закоханим

Чи це те саме чи ні?

Чи можливо одне без іншого?

По логіці — ні!

Та ми всеодно закохуємось

Але – не кохаємо.

Кохаємо, та закоханість згасає.

Кохаємось без кохання.

Закохуємось і забуваємо.

Це все бентежить.

Де ділась романтика?

Чому більше не зустріти кохання,

Котре описувала Джейн Остін?

Ми забули основи.

Кохати — це закохуватись у одну людину кожен день.

Закохуватись — це починати кохати, а не фліртувати.

Кохання не має бути випробовуванням,

Але воно не має бути легким.

Закохуватись — відкривати у людині щось, через що ви її кохаєте.

Це все кохання, це одне ціле.

То, ви кохаєте чи у нього класний стиль?

Картина моря

Море злилось з небом

Утворив неймовірне синє полотно.

Сонце прокидається і промінями,

немов пензликами,

починає малювати візерунки.

З‘являються відблиски на воді,

небо тепер має більше кольорів.

У роботу вривається вітер —

Утворилися хвилі, приплили хмари,

Повз пролетіла чайка.

Вдалині у порту пришвартувався човен.

Картина набуває життя.

Приходять люди,

Діти весело граються на березі,

Батьки з посмішкою спостерігають,

Пара цілується біля буйків —

Місто прокидається.

Починає пахнути ранковою кавою,

Офіціанти дзвинчать тарілками,

На пляжі стає людно та галасно —

Тепер на картині багато кольорів.

Різні

Ми з тобою різні —

Тобі сумно ти йдеш у паб,

Мені сумно я сідаю у літак.

Ми з тобою різні —

Ти п‘єш каву зранку,

Я заварю чай ввечері.

Ми з тобою різні —

Ти маєш цілі по життю,

Я йду за течією річки.

Ми з тобою різні —

Я обираю говорити,

Ти — мовчати.

Ми з тобою різні —

Я гучна і швидка,

Ти кажеш мені стихнути.

Ми з тобою різні —

Я вмію бути наодинці,

Ти — ні, і йдеш на вечірку.

Ми з тобою різні—

Я обираю якість,

Ти — швидкість.

Ти маєш плани,

Я — мрії.

Я пишу,

Ти — кричиш.

Я кохаю,

Ти — раниш.

Я забуваю,

Ти — спалюєш.

Ми з тобою різні.

Я

Мені подобається візуалізувати.

Але треба говорити.

Я не завжди дію за логікою,

Але намагаюся розумно.

Я люблю бути чесною,

Але не знаю, коли не треба.

Я насолоджуюся швидкістю,

Але не розумію як зупинитися.

У мене не багато друзів,

Я не маю мільйонів,

Я не королева краси,

У мене не має Нобелівської премії.

Я передивляюся фільми сто разів,

Заслухую улюблені пісні,

Фарбуюся у магазин,

Не прасую речі.

Я маю смак,

Він не має співпадати з твоїм.

Я люблю котів.

У мене колекція чаю.

Я п‘ю джин тонік.

Я люблю і стабільність, і спонтанність.

Я не довіряю.

Я відкрита.

Я остерігаюся, але не боюся.

Іноді я занадто багато думаю,

А буває — не думаю взагалі.

Я пуста і наповнена.

Для когось легка,

Для інших — важка.

Хтось любить мене,

Когось люблю я.

Я обережно обираю.

Я маю віру у себе,

Часом, я себе переоцінюю.

Це все та більше — я.

Можливо, щось чи хтось мене змінить.

4 ночі

Ніч.

Навкруги тиша .

Видавати будь-який звук —

Страшно.

Лячно.

Моторошно.

Ти сама.

Скрип дверей, гуркіт води…,

шарудіння дивану,

У кінці кінців, власне дихання.

Ці чи звуки потрібні?

Гарне питанння

Ні, стовідсотково зайві.

Щоб їх не було

Ти лягаєш спати,

Занадто боязко вставати

Іти, робити щось, писати,

Займатися іншими справами

Тому

Покривало

Подушка

Засинаєш

Ще одна ніч.

Сміх.

Гучна музика,

Дзвін.

Ллється вино бокалами.

За розмовами не чутно пісень!

Щастя (?)

Комунікація.

Терпкий смак алкоголю.

Відчуття, що жива!

Чи так воно?

Не затьмарив розум спирт?

Тобі подобається?

Посперечечаюся, щодо того.

Ти ж не така,

То не твоє,

То не твої людини навколо.

Агов, розкрий очі!

Повіка стають тяжкими,

Усе стихає.

Ти знову сама.

Знову страшно видати звук.

Засинаєш.

І знову ніч.

Коханий,

М‘яке світло,

Ліжко,

Поцілунки,

доторки,

від яких захоплює подих.

Спокій.

Довіра.

Потяг.

Відчуття безпеки.

Ще поцілунки.

І, нарешті, кохання.

Ти насолоджуєшся —

Вдихаєш повітря, наповнене

Потом,

захопленістю і цигарками.

Ви поряд.

Ти не сама.

Стогнеш на усе місто,

прогинаєш спину.

Не боїшся бути гучною.

Не лячно рухатися.

Ритм,

Дим,

Засинаєш у обіймах.

Наступна ніч.

Вулиця.

Місяць.

Ліхтарі.

Час від часу, пробігають люди.

Навушники, у яких грає, здається, джаз.

Тротуар.

Ти сидиш непорушно —

Звісно ж, прямо на бордюрі,

Очевидно ігноруючи лавку поруч

Вона не потрібна.

Зайва.

Усередині усе кипить.

Думки, як у танці, кружляють.

Смуток.

Невизначеність.

Чомусь, почуття провини

За прогавлений час не там.

Чи, чого?

Пляшка

Дешеве віски

Ковток

Ще

Ще

Сором за вчорашню ніч

Чому?

Ще ковток

Багато пролитих капель на асфальті

Все таки, одна

Лягаєш прямо на дорозі

засинаєш.

Не кохав

Я ходила по Лесі Українки і розповіла йому як люблю Київ,

(неймовірно)

А він дивився тупі відео на ютубі і кидав мені у телеграм.

(Подивись!)

Мені важливі були його думки, розмови нічми,

(а що ти думаєш про..?)

Але йому потрібні були години доти з пацанами.

(Не зараз, зай)

Коли я у грудні під мокрим снігом шла до зупинки з шампанським і подарунком його мамі,

(дура)

Він писав мені: «сьогодні вже не вийде, побачимось наступного разу».

(Якого вже не буде)

Поки я намагалася при кожній можливості бути поряд,

(навіть на п‘ять хвилин між дорогами Одеса-Київ-Одеса)

У слухавці я чула: «нье, ну, якщо хочеш, під’їзджай».

(Як благородно з його сторони)

Я вдягала сукні навіть просто на зустріч,

(і думала у магазині, що б він більше «зацінив»)

А у нього не було жодної нормальної сорочки для театру.

(Бля, ну, реально?)

Він «скептично» ставився до книг, у той час, як для мене вони — невід‘ємна частина житття.

О господи, він жодного разу не читав до забуття!

(Ааа)

Ні, він, звісно, дарував мені подарунки і скидав пісні «про нас»..

(і відоси, і картинки).

Це все було мило, але іноді здавалося, що він робив це заради того щоб зробити це.

(А не тому, що бажав)

Я кохаю його літературно, поки він їв мене очима. (Чи кохав, чи ні?)

Радію тільки тому, що все обійшлося крокодиліми сльозам

(ну майже)

та Так і не розповіла про нього матері.

Спогади

Посилаю нахуй Гугл фото своїми пропозиціями «поринути у спогади».

Бо просто задовбалася плакати над старими фото.

Відео боюся навіть відкривати —

Відчуття болі й втрати одразу поглинають.

Минуле життя описати можу так:

Легкість, щастя та незграбні рухи не в такт.

Проблеми тих часів? Вони зовсім не проблеми.

Так, пару витрачених нервів.

Усе змінилось і минулого не повернути.

Я вже ніколи там не буду.

І тих людей там немає.

І ті емоції пропали.

Спочатку — зміни мене дивували.

Все ніяк не могла їх зрозуміти.

Я думала: «Як? Як все так швидко змінилось?»

«Просто і безповоротньо» — відповідь.

Якийсь час навіть цьому раділа —

Позбулась гнилих людей та змінила цілі.

Та з плином часу пройшла ейфорія…

І я виявила, що багато чого пропустила.

З кожним днем ставало більше й більше пустоти.

Я вже не знаю чим її закрити!

І не загоюються рани на душі та серці —

Багато крові вже пролито.

Сумую за минулим. Ностальгія?

Скоріше, нескінчена тортура.

Єдиний варіант все це зупинити це..

Це означає все забути.

І я готова це зробити!

Готова відпустити все і жити далі!

Але, як тільки починаю —

Сповіщення: «А пам‘ятаєш?»

Боляче

Все, чого я хочу, це..— кричати. (Горлати)

До того ж так довго і голосно-голосно, Поки більше не зможу ( та час не дозволяє)

Маю купу емоцій, та усі вони спливли в одну (яку?)

Безпорадність - нічого я не зміню (на жаль)

І ось, здається, що сил жити вже нема

Настільки переповнена думками, що зараз лусну

Проте, ні, утрамбовую їх і намагаюся йти далі

А куди далі? А навіщо далі?

Цікаво..

Знаходжусь у роздумах двадцять чотири години на добу (так, увесь час)

Я там сьогодні живу.

Там тепло, там кохання, там друзі

Не хочу я наново проходити усе це у вузі

Поверніть мені туди, де я була, де я належу (назад)

Поверніть мене туди, де все добре, де дім ( рідний дім)

Туди, де не болить від усього голова (мм, припини)

І хай там вже давно буде мертва русня !!!

Я більше не витримую, зупиніться благаю!

Вчинила б самогубство, та боюся не потрапити до раю

Що ж, живимо далі. (Справді?)

А Про що з людьми говорити?.я навіть це більше не знаю!

Кожен крок робиться під повною напругою, (боляче)

З каблуком в один голос відстукує серце (ау)

Спроби приклеїти його ізолентою виявилися марними

Прошу, Хай усі наступні дні будуть безхмарними

Логічного закінчення немає, бо шоу й досі триває

Так що, заварю собі міцного чаю,

Сяду кудись і зачекаю

А може, все ж таки, я потраплю до..?

Зламалась

Футболка уся волога від сліз,

А я не розумію, чого плачу.

Так, боляче, так є багато причин,

Але чи воно тих емоцій варте?

Встала, умилась, ніби, полегшало.

Хвилина, бац, аж ось:

Запалила цигарку, сиджу ридаю

Замкнуте коло, клянусь!

Знов мої легені заповнив нікотин,

У голові лише один девіз:

«Ніколи не пробачу!».

Засів що, хоч вбивайте. (Не пробачу)

От так ночами я страждаю,

Буває, навіть, і вдень не всміхнусь.

Боюся знати, що зі мною стало

Впевнена, що щось всередині таки зламалось.

Це щось — був мій стержень, мій хребет

І моя менталка зараз просто лежить,

Як та паралізована людина після аварії.

Питання наступне: що робити, якщо на лікування грошей немає?

Не можу жити у реальності,

Мене душать обставини

Я не розумію, як їх змінить

І чи треба? Чи це допоможе?

Є відчуття, що непродуманий сюжет

І новачком написано сценарії.

Режисер десь дрімає..

Боже мій, як ще серце від цього болить

Оглянулась — навколо гущавини,

Що далі — не видно, туманить,

Молю, щоб вистачило пильності

Вийти таки з них. Час покаже

Впоралась чи ні.

Затушила недопалок.

18

П‘ю колу зеро, втикаю у стіну,

Час від часу гортаю стрічку твітеру.

Позаду школа і перше кохання,

попереду вступ і новий етап життя

Що мене там чекає? Ніхто не зна.

Думки усі сплуталися в одну,

Але, яку?

Сподіваюся, колись зможу це зрозуміти.

Для цього ж, не треба багато вміти?

Правда ж?

Сон став єдиним місцем, куди я можу втекти,

Навіть у серіалах вже не маю забуття.

Чи то дійсність?

18? Мені?

Вау, час таки справді швидкоплинний.

Маю віру-надію і нею живу,

Довго я так ще протягну?

Застрягла в дедлайнах і тасках.

Життя! Дай мені подихати,

Боюся потрапити туди, звідки нема вороття.

Навколо мене палають вогні —

Місто вночі особливо чарівне,

Але ритм його все ще неспинний

Хай так триватиме вічність!

І то свіже повітря рятівне..

Так-с, досить з цього,

Час вставати з лавки і йти далі,

Залишаючи усі спроби невдалі

На ній.

В майбутньому дослідження нового…

Дай Бог мені сил не опинитися біля дому твого.

Бетсі

Вона була нашим маленьким світом:

Зустрічала нас вдома виляючи хвостом,

Грала з м‘ячем під час грози,

Зігрівала своїм теплом у люті морози.

Завжди була поряд,

Мала дуже заспокійливий погляд,

Любила, щоб їй чухали живіт,

Іноді, чесно кажучи, поводила себе як кіт.

Наш дім був її цілим всесвітом:

Вона бігала по випаленому сонцем газону,

Плавала в басейні, бо ожнювала воду,

Їла малину прямо з кущів.

Приносила нам багато радощів,

Наділяла нас певним досвідом.

Як от, приймати пологи —

Не думаєш у цей час про пусті діалоги.

Знала усіх наших друзів,

Нікого не пускала, окрім своїх!

Ганяла стрижів,

Мило реагувала на наш сміх.

Прожила довге життя.

Нас розлучила її хвороба і війна.

Вона пішла у невороття,

І ось, я сижу сумна.

Шкода, що вона так і не побачила море..

Пробач мене, моя зоре!

Колись вона спитає

Одного дня, я стоятиму на кухні, готуючи вечерю, під тихий супровід музики, і щось собі наспівуватиму. Аж раптом у кімнату забіжить моя дитина, сяде на стільчик і спитає: «Ма, а як відрізнити справжню людини від фальшивої?». Спочатку, я здивуюся цьому питання, і подумки поставлю собі своє: «Звідки в неї ці думки?». Вимкну музику, подивлюся уважно на неї, а у відповідь скажу: «Немає фальшивих людей, є просто не твої.

Я дійсно так вважаю. Немає фальшивих людей — є фальшиві розмови, посмішки, але не люди. Кожній тварі по парі, еге ж?). Навіть в терориста може бути людина, яка буде з нею назавжди.»

Вона подивиться на мене запитально, певно, бажаючи дізнатись, хто ж такий «терорист», але я цього не помічу, через те, що вже полетіла думками далі, і через невелику паузу, продовжу:

«А ось на питання: «А яка ж людина "моя"?», я нічого кращого тобі не відповім, окрім: «Тобі це покаже життя.»

Для мене, «моя», це людина, яка вміє визнати поразку, не натягує переді мною «маску» і може щиро посміятись, з посмішкою на усі тридцять два. «Моя» не побоїться написати мені, коли їй сумно, радісно чи потрібна допомога, а я не побоюся написати їй. Ця людина має власні принципи, які захищає, не страхається суперечки, коли у вас різні погляди на речі. «Моя» поважає й мої принципи, які захищаю я.

З цією людиною я можу бути поряд і в сльозах, і в ейфорії, і в злості, і потребуючи підтримки. Вона напише мені: «Співчуваю» на мою втрату і «Я така радісна за тебе! Завжди знала, що у тебе все вийде» у реакції на мої успіхи (І, звісно, я напишу їй те саме). Ми будемо з нею завжди поряд, навіть на великій відстані. Нам не в поміху буде час, бо «моя» людина, вона і через роки без спілкування, є «моєю».

Але в тебе може бути інакше. У кожного «свої» — свої. Чи буде у тебе як у мене? Я не знаю. Можливо, так, а, може, і ні. Проте, не зважаючи ні на що, я зроблю усе можливе, щоб розумієти тебе і у якийсь час допомогти розібратися з цим питанням

Ще важливо розрізняти «свою» людину, від тієї, яка хоче бути «твоєю» заради чогось (вигоди, своїх бажань, тд). А таких людей багато. Вона може знати, що для тебе означає «своя» і користуватися цим, уводячи тебе в оману. Будь обережна з ними!

Не буває людей «фальшивих», бувають не «свої». Сподіваюся, що тобі не доведеться ніколи хвилюватись, чи вона це, чи ні».

Моя дитина подивиться на мене великими очима, кивне, зістрибне з стільця і побіжить далі дивитися якийсь там мультфільм. А я зрозумію, що це було занадто для дошкільняшки, напишу у «нотатках»: «Повторити цю розмову, коли вона буде подоросліше», увімкну назад музику і продовжу готувати.

Залишив біль

Пройшло більше року і тебе зовсім не має бути у моїх думках. Я думала я зможу контролювати свої думки, але ні. Кажуть, жінкам особливо важко забути своє перше кохання. Я це ненавиджу, але, здається, так і є.

Та я не можу тебе забути не через кохання (яке, я вже не вірю, що було), а через те, що ти в мене забрав.

Я дала тобі те, що я не думала, я зможу комусь дати — довіру. Найцінніше, що я мала. Найбільше, що я могла тобі дати. Моя довіра коштує набагато більше за моє кохання. І ти знав. Я тебе попереджала.

При цьому, я довірила тобі свої переживання, страхи, щастя. Я довірила тобі своє серце. Я довірила тобі своє тіло. Я довірила тобі свої мрії. Свою творчість. Свою посмішку. Себе. Я довірила тобі себе всю, окрім свого болю. Бо я ледь знала, як витримати його самостійно.

Ти все це в мене забрав. Ти забрав в мене все, що моя довіра мала в собі на увазі. І залишив тільки те, що я так тобі і не довірила — мій біль.

Зробивши його в тисячі разів важчим.

Минуло досить багато часу, перед тим, як я змогла почати відбудовувати наново усе, що ти забрав. І, знаєш, у мене виходить. З часом і важко, але по-трохи я відбудовую у собі усе, що ти зруйнував. Проблема в тому, що воно лише частково справжнє, бо воно будується на болі — єдиному, що я мала, коли починала знов. І я знаю, що воно ніколи не буде як раніше.

Я ніколи не зможу бути як раніше. За усім, що можна побачити у моїх і без того сірих очах завжди буде видно біль, як мій фундамент.

І довгий час я звинувачувала тільки тебе. А потім — тільки себе. Правда ж, залишається в тому, що я навіть не хочу знати, чия провина у тому, що я залишилась без усього, що могла сама тобі запропонувати. Була це я, яка була занадто наївна у свої 16? Був це ти, який переслідував свої, невідомі мені мотиви?

Я ніколи не знайду відповідь на це запитання. І більше не шукатиму, бо я втомилася від запитань у своїй голові. Залишаються тільки факти.

Я дала тобі свою довіру та те, що вона несла за собою, окрім болю. І ти забрав в мене і зруйнував усе, окрім нього.

Краще чи ні?

Ви можете ліпше готувати. Танцювати. Співати. Писати. Говорити. Більше знати про мистецтво. Історію. Фізику. Вино. Вміти пити. Мати більше грошей. Бути щасливішими. Красивішими. Більш урівноваженими.

Але ви ніколи не можете бути краще за мене. А я ніколи не буду краща за вас.

Бо кожен з нас є унікальним і по-своєму особливим. І хай люди цього про вас не знатимуть. Головне знати про це самому і не бігти ща чужими ідеалами. Не заздрити. Не осуджувати. Не порівнювати.

Жити своє життя, мати (чи ні) власні цілі, мрії, бажання, погляди.

Живіть (чи ні), кохайте (чи ні), насолоджуйтесь (чи ні) та будьте щасливі (чи ні).

Ми не завжди можемо змінити ситуацію, та майже завжди можемо змінити своє ставлення до неї.

❤️ (чи ні?))

5 seconds

Do you know these moments when you think that you have so many words to say but when you actually open your mouth nothing can come out?

It is not about some specific occasion it is just a feeling. Mostly, a negative one. At least, I feel so.

That feeling is about awareness. When the puzzle is made. Everything came to its place. It is about realization. At the same time, you feel calm and anxious. Dizzy and clear. Cold and warm.

It is like you are trying to get out of a maze that does not have an exit. Both scary and quiet. So loud that you cannot hear anything around you.

It feels like falling down. It feels like a book. Like an old black&white movie. Like the key moment of a song. It sounds like breaking glass or, maybe rain. It definitely smells like rain. And a wet road. It seems like smoke from a cigarette, like a fog that is so thick that you can see further than your hands.

You feel so lost that you cannot tell if you are still alive or not. If you are who you are. If you have not lost your mind or not. Like you do not know who you are anymore.

These moments last so long when you live them but when they end it feels like it was just about five seconds.

Maybe it was.

The longest five seconds of your life.

Рефлексії 1.0

«Світ з‘їхав з глузду», — кричать усюди.

А чи був він взагалі розумним колись?

І, не замислюючись й секунду, кажу — ні.

IMHO:

Щоб не «з’їхати» разом з ним треба жити простіше:

Жити такими, якими ми є.

Менше думати (примітка: англ.: don’t overthink).

Ловити щастя в дрібницях.

Більше спілкуватися з важливими для вас людьми.

Робити те, що любите.

Принаймні намагатися не відкладати життя на потім.

Любити себе, а не тільки інших.

Поважати природу.

Задумайтеся — що у вас викликає посмішку?

Запишіть усе, що приходить на думку та, власне, спробуйте робити це кожен день.

Адже, насправді, люди це дуже прості створіння, яким багато не треба.

Помічайте посмішки й навколо.

Подивіться, як чоловік виходить з квіткового з маленьким букетом та щиро посміхається.

Помітьте, яка щаслива дитина, що скаже по снігу.

Або, яке задоволена мордочка у кота на сонці.

Не забувайте також дарувати свої посмішки іншим.

Посміхніться перехожому, дідусю перед вами в черзі, жіночці, що сидить навпроти у автобусі.

І досить думати, що це «дивно».

Отож, які висновки? Світ з‘їхав з глузду з моменту створення, жити треба простіше (і повільніше — досить вливати в себе ранкову каву на ходу) та пам‘ятати про посмішку.

:)

Не зникай

І ти летиш думками на швидкості світла,

І навіть думаєш, що багато знаєш,

І все так цікаво й прекрасно!

Але, через швидкість таку, ти, з часом, зникаєш.

Досить думати про ту розмову три роки тому,

Досить аналізувати події минулого,

Досить годинами боязно вгадувати майбутнє —

Просто досить цього!

Зупинись. Дихай глибоко.

Подивись на небо.

Послухай звуки навколо.

Посміхнися.

Не лети думками занадто швидко —

Обери свій комфортний темп.

Ти ще все встигнеш.

Не зникай.

***

Сонце. Посмішки. Розмови.

Сховані за ними злість, крик.

Втома. Біль. Відчай.

Скільки ще так можна?

Мало б стати легше.

Сум мав би вже пройти.

Рани мали б вже загоїтись,

Що, насправді, вони і зробили.

Залишились шрами, багато.

Стільки, що про них не забути,

Стільки, скільки необхідно, щоб пам‘ятати.

Сльози. Розпач. Прощання.

Воно не мало так бути.

Не мали стільки помирати люди.

Не мало стільки дітей залишитись без батьків.

Батьків без дітей.

Не мають стояти прапори на Майдані.

Вони мають жити. Це не правильно.

Ця країна має достатньо горя для усього світу.

І кожним днем стає багатшою на нього.

Якщо б сльози усіх українців були б грошима…

Якщо б так було, ми були б найбагатшою країною.

І скільки це ще триватиме?

Скільки ще ми витримаємо це?

Не знаю. Але ще є віра, що це припиниться.

Та шрами залишаться.

І кожен раз, їх вигляд нагадуватиме

Сльози. Розпач. Прощання.

***

Ми можемо показувати себе світу як завгодно —

багатими чи бідними, щасливими та сумними.

Ми можемо представляти себе як заманаться —

Важливими чи ні, добрими чи злими.

Накладати на себе будь-яку кількість масок,

Носити будь-який одяг.

Без різниці. Яка з цього різниця?

Не розумію. Яка?

Ми можемо обхитрити інших.

Ми можемо брехати усім. Навіть собі.

Ми можемо вічно жити у цій брехні.

Чи буде це на краще? Так. Ні.

Жодна схована правда не залишиться такою.

Навіть, якщо ви зможете сховати її до самої смерті.

Навіть, якщо ви заберете її з собою в могилу.

Ви про неї знаєте. Від себе не сховати нічого.

Тож, чи варто? Чи варто так жити?

Чи це життя дійсно краще?

Чи дійсно легше жити у брехні, ніж правді?

Цікаво колись дізнатись.

***

*тук-тук* — Хто там?

Минуле. Привіт. Сумувала?

І не кажи, що ні, я чув як ти плакала ночами,

Як ти благала повернутися до мене.

Я знаю усі твої думки. Я ними володію.

Я знаю, що ти не мрієш про майбутнє.

Не можеш відпустити мене. Не відпускай.

Я так само твій друг, як і ворог.

Не відпускай, живи у мені —

Твої сльози оживляють мене.

Навіщо йти вперед, коли є я?

Нам так добре разом.

Так — я не ідеальне, зізнаюсь.

Але ж краще за тепер.

Тепліше, за майбутнє.

Ти знаєш мене, я знаю тебе.

Не відпускай, не вбивай —

Навіщо? Легше стане?

Ну спробуй. Вистрели.

Я завжди з тобою. Мене не позбутися.

Я тут. Я було. Я є. Я буду.

Кожен твій крок. Кожен день.

Я з тобою. Де б ти не була.

Ми разом. Не тікай.

Контактна інформація:

Телефон: +380989557577

Пошта: danilovadm@icloud.com

Instagram: @kytsyaua